178171
182818

Глава Рістон Холдингу: У сировинної країни - сировинні закони і правила

На сьогодні Україна повністю вбудувалася в систему поставок сировини на експорт, остаточно сформувалася як сировинний придаток світової економіки. При цьому власним внутрішнім ринком продуктів харчування держава майже не займається, посилаючись на наявність "важливіших проблем". Про це заявляє Вадим Нестеренко, бенефіціар і глава наглядової ради Рістон Холдингу - найбільшого агрохолдингу південного сходу України. І додає: у найближчій перспективі імпортозалежність за продуктами харчування і загублена продовольча безпека може стати для країни проблемою номер один.

- Давайте почнемо з "гарячої" теми - ситуації з цінами на соняшникову олію. Як відомо, Україна є одним з найбільших в світі експортерів соняшникової олії, проте зараз цей продукт в роздробі подорожчав практично вдвічі. У чому причина такого цінового стрибка?

- Ціна на олію в Україні перебуває в прямій і повній залежності від світових цін, оскільки сьогодні ми повністю прилаштувалися в систему поставок сировини на експорт, остаточно сформувалися як сировинний придаток світової економіки. А світові ціни на соняшник і продукти його переробки істотно піднялися і мають тенденцію до подальшого зростання. Що, до речі, дуже добре для українських виробників соняшнику. Виробників соняшникової олії ця тенденція зачіпає в меншій мірі, оскільки навіть на тлі зростання вартості сировини маржу вони тримають з року в рік однакову.

Що стосується внутрішнього ринку: є проблема відносини держави. Якби вона була зацікавлена в стабільності цін на продукти харчування, вона ввела б систему дотацій для виробників продуктів на внутрішній ринок. Замість цього знижується до 14% ПДВ для виробників сировини, але переробник все одно платить 20%. В результаті завод, який розливає олію для українських магазинів, отримує сировину з 14% ПДВ, а віддає готову продукцію з 20%. І як за такої моделі не підвищаться роздрібні ціни?

Що стосується олійноекстракційного заводу Рістон Холдингу - він виробляє сиру олію і шрот виключно на експорт, нас ця податкова вилка торкається, власне, тому завод відпрацював маркетинговий рік стабільно і з прибутком. Мушу зауважити, що плюс до хорошої кон'юнктури у нас дає результат і модель організації виробництва. Ми в меншій мірі залежимо від постачальників: 30-35% сировини - це власний урожай підприємств холдингу. Це дає нам можливість працювати стабільно і не допускати жодного дня простою. Тільки влітку плануємо зупинитися на двомісячний плановий ремонт до нового сезону, але це загальна практика для олійноекстракційних заводів.

- Чи не вийде так, що в Україні всі поля засіють соняшником, на який стабільно зростають ціна і попит? А продукти харчування для внутрішнього ринку країні доведеться імпортувати?

- Зараз тенденція виглядає саме так: виробництво продуктів на внутрішній ринок "убивається" державою і стає економічно невигідним виробникам. Тут і низька прибутковість через слабку купівельну спроможність населення, і монополізація, і податкова політика (наприклад, вже згадана різниця в ПДВ). З усього цього випливає орієнтація великих гравців АПК на сировинну продукцію, у виробництві якої мінімально задіяна ручна праця. У підсумку в український ритейл потрапляють імпортні красиво упаковані продукти, які в своїх країнах мають дотації на експорт, адже вони часто дешевші. Подивіться - згідно з директивою ЄС, ПДВ на продукти харчування в багатьох країнах Європи становлять 5-7%, а не 20%. Але у нас воліють тупцювати на одних і тих же граблях.

Тобто у сировинної країни - сировинні закони і правила. Облаштуванням внутрішнього ринку ніхто не займається, посилаючись на наявність "важливіших проблем", хоча в найближчій перспективі імпортозалежність за продуктами харчування і загублена продовольча безпека насправді стане проблемою номер один.

Більше того, в цій ситуації криється і ще одна проблема. Наша влада постійно говорить, що хоче повернути в країну українців, які працюють за кордоном. А чим їх зайняти? Де вони будуть працювати? Якби в Україні не прибрали спецрежим ПДВ для аграріїв, якби за аналогією з Польщею дотували і заохочували створення переробних підприємств в АПК - робочих місць була б маса, а на полицях магазинів лежали б не польські і турецькі, а українські продукти.

А повертаючись до питання про "поля соняшнику", скажу: сьогодні немає жодних реальних механізмів регулювання попиту і пропозиції з боку держави. Відсутність регуляторної політики веде до перекосів. Виробник йде в ті сектори, де він може зараз і сьогодні отримати найбільший прибуток. Більшість дрібних фермерів і агропідприємств живуть одним днем, тому бездумно реагують на миттєву кон'юнктуру, не думаючи про завтрашній день, сіють соняшник по соняшнику тощо. Тому будь-які, навіть найбільш абсурдні фантазії, у нас можуть втілитися з великою часткою ймовірності.

- А що Ви думаєте щодо активно обговорюваних в країні законів про ринок землі?

- Якщо говорити про наші закони, то у них в назвах і в преамбулі завжди закладені правильні ідеї. Але коли починаєш читати текст з олівцем в руках - бачиш, що диявол криється в деталях...

Прийнятий в Раді 28 квiтня законопроект 2194 коментувати поки неможливо. Ідея його правильна - повернути землю в розпорядження ОТГ. Але наші закони - це завжди закони про лазівки. Потрібна публікація остаточної редакції закону, з нею повинні ретельно попрацювати юристи холдингу. Я з досвіду своєї роботи у Верховній Раді скажу, що такі "слизькі" закони переписуються і уточнюються в день голосування, вносяться поправки з голосу, потім вже проголосований закон остаточно готують до підсумкової публікації. Тому що там буде в цьому законі, поки точно ніхто не знає, якісь деталі і нюанси можуть спливти і через рік. Це в традиції нашої Ради - сотні разів міняти формулювання, всіх заплутати, а потім сідати і всі хором обурюватися, що документ вийшов неякісним.

Мене більше цікавить той законопроект, який вже пройшов Кабмін, але не дійшов до ВР - про консолідацію земельних масивів, закон, який дозволить "укрупнювати угіддя до економічно обґрунтованого рівня" і дає право власнику земельної ділянки вимагати обміну сусідньої ділянки на рівноцінний, в тому числі, через суд.

Сама ідея цього закону правильна і актуальна. Поясню на прикладі. Чверть століття тому, коли наше господарство Орельська першим в області пройшло шлях від колгоспу до агрофірми, колишні колгоспники передали в управління свої земельні паї. Тоді вони ще мали на руках не держакти на землю, а сертифікати. Нагадаю, сертифікат просто підтверджує право на пай, а держакт виділяє цю землю в натурі, з конкретними координатами і кадастровим номером.

Сертифікат був корисний тим, що дозволяв людям на своїй землі починати власний бізнес, формувати приватні підприємства. А держакт спочатку закладав в цю історію майбутні конфлікти, адже в підсумку всі колишні колгоспні земельні масиви перетворилися на клаптеву ковдру, на шахову дошку з клітинок різних власників. Плани і бажання у власників паїв з часом змінюються, люди об'єднують паї для спільного господарювання, потім розходяться, виникають нові конфігурації. Якби земельний пай не виділяли в натурі, тоді хоч щороку можна було б спокійно змінюватися, але зберегти при цьому цілісність земельного масиву. Це важливо в тому числі і з точки зору вартості цього масиву - земля тим дорожча, чим ефективніше її можна використовувати. І велике поле з 20 паїв завжди ефективніше, ніж три паї, розкиданих по різних місцях цього поля. Але у нас все вийшло навпаки, і цю проблему потрібно вирішувати в законодавчому полі.

Тому я вітаю саму ідею законопроекту щодо консолідації земель сільгосппризначення. Але що в ньому буде записано, які механізми в нього закладуть - це вже інше питання.

- Як думаєте, можливість продавати паї викличе у селян ажіотаж і конфлікти?

- Скасований мораторій на продаж землі, крім іншого, містив у собі превентивний захист власників паїв від їхнього відчуження будь-яким шахрайським способом. Безумовно, тепер цей захист буде знято. Я передбачаю чимало спроб відібрати у людей паї через електронний реєстр, з використанням підроблених рішень судів тощо. Особливо це торкнеться категорії одиноких і літніх власників землі, у яких немає молодих і грамотних родичів, готових підставити плече в судово-кримінальних розборках. І звичайно, велика кількість таких "кримінальних" паїв випаде на ринок, збиваючи ціни.

Взагалі, в нашій країні право власності - річ дуже розмита і нечітка. Якщо у тебе немає можливості боротися за свою власність різними методами, із залученням достатнього ресурсу, то можеш втратити її дуже навіть швидко.

А якщо брати ситуацію в цілому, я не бачу найближчим часом великої маси охочих продати землю. Можна припускати, що в перший рік проявляти активність з продажами буде до 5% власників паїв. Люди наївно вірять в те, що вони отримають за свій пай величезні гроші, тому поспішати не будуть, будуть придивлятися і прицінюватися. Знадобиться рік-два, щоб земельний ринок устоявся, щоб власники паїв переконалися в тому, що ціна на землю ось така і іншої не буде.

Вже є чимало прикладів, як до нас в господарства приходять люди зі словами "хочемо продати пай". Запитуємо: а що ви за нього хочете? Відповідають, мовляв, хочемо за пай купити квартиру, машину і ще якийсь кіоск поставити для власного бізнесу. Ясна річ, що жоден пай таких грошей не вартує.

- Чи є якась загроза від шахрайств з паями для великого агробізнесу? Наприклад, на великому земельному масиві вашого агрогосподарства хтось викупить два-три паї і заявить, що буде вести там власний бізнес. Чи створить це проблеми?

- Допускаю. І швидше за все ці паї за безцінь і по кілька штук на кожному великому полі будуть викуповувати "спеціалізовані організації". Щоб не назвати їх рейдерськими - назву юридичними. Викуповувати будуть, звичайно, не для вирощування овочів, а щоб створити проблему агрогосподарству, що обробляє поле. І потім цю проблему будуть "продавати" агрогосподарству, щоб викуповувало паї вже за іншою ціною. Таке цілком може бути.

Але ось як раз наш агрохолдинг ця тема не лякає. Оскільки ми вже скоро майже рік перебуваємо під спробами рейдерського захоплення, ведемо успішну і результативну боротьбу, перемагаємо в ній, то юридичного досвіду і сил у нас достатньо. Це важливо, з урахуванням того, що у нас в країні постійно змінюються механізми протистояння з рейдерами. Я досить добре розумію, що може бути і як з цим можна боротися. Сьогодні аграріям України, на жаль, більш необхідні саме такі знання і досвід, ніж знання агротехніки або фінансів.

- На якій стадії зараз ваша результативна боротьба з рейдерами?

- Активно ведеться кримінальна справа, спірне майно перебуває в процесі передачі в управління Нацагентства з управління активами.

Але я вам скажу так: будь-яка корпоративна війна, як би вона не називалася журналістами - рейдерство, конфлікт або ще якось - зрештою, завершується тим, що сторони домовляються.

У нас в державі, на жаль, немає вичерпного і ефективного механізму захисту прав власника, про що я вже сьогодні говорив. Можна, звичайно, вірити в якусь абстрактну справедливість або в правову державу, але ми ж вже не діти, ми повинні бути реалістами. Тому підсумком корпоративних суперечок завжди є внутрішній договір, в якому закріплюються інтереси однієї й іншої сторони, з урахуванням, звичайно, їхніх позицій на момент домовленості.

Моя позиція така - краще поганий мир, ніж хороша перемога в занадто довгій і виснажливій війні. І якщо буде якась нехай і невелика можливість завершити конфлікт в процесі мирних переговорів, я вважаю, що це потрібно робити. Тому що будь-яка війна - це втрати, збитки, це відволікання ресурсів з бізнесу, і як наслідок - уповільнення розвитку. Недоотриманий через "бойові дії" прибуток в підсумку може виявитися вищим, ніж вартість майна, про який йде суперечка. Крім того, в цій темі присутня і соціальна складова, про яку не можна забувати. Безумовно, основних втрат зазнають власники бізнесу. Але не забувайте, що за моїми плечима долі і інтереси тисяч людей, які працюють на підприємствах Рістон Холдингу, інтереси їхніх сімей. Я бачу, як уповільнюють темпи роботи підприємства, що перебувають в центрі конфлікту, але ж це несе трудовим колективам загрозу втрати роботи і доходів. Не в моїх принципах ігнорувати інтереси простих людей, тим більше що я знаю особисто майже всіх співробітників холдингу.

Так, у нас хороші позиції в цьому конфлікті, але я не спраглий крові тих, хто програв, хоча вони в мене її попили за ці півтора року досить. У мене немає бажання будь-що посадити всіх учасників цих махінацій у в'язницю, як це передбачає закон. Адже це знищить не тільки їхні кар'єри, а й майбутнє. Між миром і війною я завжди готовий вибрати переговори, пошук якогось нехай і компромісного, рішення. Але і терпіти на свою адресу свавілля, брехню і наклеп не маю наміру. Я відкритий для переговорів. Якщо друга сторона зробить кроки в бік пошуків миру і компромісу - будемо розмовляти, обговорювати умови. В цьому питанні я оптиміст.

Джерело: Корреспондент.net 



Чому українці їдять імпортну картоплю

Про ці та інші проблеми галузі розповіла Gazeta.ua виконавчий директор Асоціації виробників картоплі Оксана Руженкова.

- Торік було вироблено 20,7 млн т картоплі, з яких 98% вирощено господарствами населення. Сільгосппідприємствами - 367 тис. т. Чому картоплю у нас вирощують переважно приватні домогосподарства, а не промислові виробники?

— Державна статистика не відповідає дійсності, тому що не переглядалася мінімум останні шість. А насправді понад 20 років. Україна втратила частину Донецької, Луганської областей та Крим, а цифри залишилися такі ж самі. Ніхто не знає точної кількості населення, бо перепису давно не було. Востаннє замір площ під картоплею в домогосподарствах проводився в 1998 році. За цей час багато чого змінилося. Люди змінили структуру виробництва на присадибних ділянках, відводячи землі під культури, які є прибутковими. Якщо це овочі, то з`явилися нішеві, наприклад, рожеві або чорні томати, чорний часник, спаржа, спеції тощо. За нашими спостереженнями, впродовж останніх п'яти років домогосподарства щороку скорочують площі під картоплею на 10 відсотків. А поблизу крупних мегаполісів узагалі відмовляються від картоплярства – на базарі купити легше.

Так, переважну більшість картоплі в Україні вирощують домогосподарства. Але ще шість років тому в загальній структурі виробництва промислово вирощена картопля займала 30 відсотків, а зараз скоротилася до 1,8 відсотка. Навіть такі підприємства, які раніше відводили під картоплю по 1 тисячі гектар і залишилися в цьому сегменті, в кращому випадку мають зараз під картоплею 250-300 га. Вони не вважають за доцільне збільшувати площі, тому що це ризиковано. Якщо впаде відпускна ціна до рівня попередніх 5 років, це однозначний збиток.

- А як щодо великих виробників картоплі?

— Великі виробники картоплі пішли з ринку або скоротили свої площі. Внутрішній ринок був перенасичений продукцією, яка не мала виходу на зовнішні ринки. Виробники, розуміючи, що їхня продукція впродовж 5 років стала збитковою і коштувала 2,3-2,7 гривень за кілограм при собівартості виробництва 4,5-6 гривень, скорочували площі під картоплею із щорічним кроком у 10-15 відсотків. Поки ціна була мінімальною ринок України ні для кого не представляв інтересу. Але перший же рік посухи наочно показав, що таке відсутність будь-яких перепон і захистів внутрішнього ринку – його засипали імпортною картоплею звідусіль, що змусило виробників узагалі закинути картоплярство. І дійсно, навіщо ним займатися, якщо держава не сприяє розвитку переробної промисловості жодними діями, а лише на словах імітує зацікавленість.

- Чому ціна низька? З чим це пов'язано?

— Україна не має власної переробки картоплі. Так, є 3 чіпсових заводи, 2 крохмальних (5 за сприятливої ринкової кон`юктури). Але немає жодного потужного з виготовлення картоплі фрі. Завод у місті Мена на Чернігівщині спроможний переробити 50 тисяч тонн сировини, але жодного разу на ці показники не виходив. Збанкрутувала через засилля на ринку білоруського продукту, що продається за демпінговими цінами, єдина лінія з виробництва картопляного пюре. Навіть у розробленій Держпрограмі з розвитку промислового картоплярства порядок компенсації будівництва переробних підприємств і допомоги пошуку інвесторів відсутні. Якщо просто завезти імпортне обладнання для переробної галузі, то мінімальний експортний ПДВ становить 1 млн євро. Підприємець має взяти ці кошти в кредит під 27 відсотків річних. Це неабиякий фінансовий тягар.

Як правило у дрібних виробників немає обігових коштів на будівництво переробних підприємств. Великі ж агрохолдинги не вважають за доцільне інвестувати у цей напрямок. Як наслідок, відбулося банкрутство галузі.

Наші сусіди, на відміну від України, є економічно грамотними і ведуть доволі агресивну економічну політику по захопленню зовнішніх ринків. Ідеться про країни ЄС, які закрили свої ринки для овочевої та картопляної продукції з України. Ми не маємо змоги легко експортувати щось в Євросоюз, бо поставки є квотованими. Аналогічно вчинили країни Митного Союзу.

Натомість український ринок відкритий для всіх. Тому потерпаємо від засилля імпортних продуктів, бо не спроможні себе убезпечити. На тій робочій групі зі складання балансів держава навідріз відмовилася враховувати думки експертів ринку, які чітко вказували, що Україна не виробляє більше 12-14 мільйонів тонн картоплі. Визнавати помилки, тверезо оцінювати ситуацію і знаходити правильні рішення – не наша фішка.

- Торік профільні міністерство та асоціація написали програму розвитку промислового картоплярства. Вона має декілька стратегічних цілей, а саме стимулювати розвиток промислового виробництва, збільшення обсягів виробництва картоплі та продукції з неї, розвиток насінництва, збільшення зайнятості населення - плюс 10 тисяч нових робочих місць та інші. Чи відбудуться позитиві зрушення в галузі?

— Держава просто змушена була піти виробникам картоплі назустріч. Наша громадська організація була, за оцінками збоку, неадекватно активною і ми мали для цього підстави. Адже маючи статистичні 20,7 мільйонів тонн валу картоплі, держава по факту перетворилася на імпортнозалежну. Саме промислове господарство диктує ціну на ринку через супермаркети, які приймають картоплю на реалізацію. Контракт з одним постачальником супермаркета це мінімум 1 тисяча тонн на місяць – це одна камера картоплесховища і 50 фур-двадцятитонників. Кожна торгівельна мережа, а їх трохи більше двадцяти, має 2-3 таких постачальників. Кожен промисловий виробник повинен вирощувати і зберігати сумарно десь 6-10 тисяч тонн картоплі, щоб забезпечити собі такий канал збуту як супермаркет.

Щоб підтримати цей сегмент економіки і розроблялася програма підтримки промислового картоплярства, перше, на чому варто зробити наголос, – сертифіковане насіння. Якщо фермерське господарство купує сертифіковану насіннєву картоплю, яка коштує великі гроші, то держава має бути готова компенсувати цю суму на 50 відсотків, або ж більше ніж на 250 тисяч гривень. Це не велика сума, тому що витрати насіння на один гектар землі становить 3,2 тонни. Вартість насіння на сьогоднішній день на другу репродукцію становить 12 гривень за кілограм, а на першу - 22 гривні за кілограм, еліта стартує від 32 гривень за кілограм. Неважко порахувати скільки потрібно картоплі і скільки вона буде коштувати у розрахунку на 1 гектар землі. А у промислового виробника картоплі, що працює з супермаркетом, мінімум 50 гектарів картоплі.

Також у програмі передбачено компенсації на встановлення систем зрошення, будівництво картоплесховищ, придбання обладнання для передреалізаційної підготовки. За кожним напрямком є перелік документів, які фермер має надати в орган влади, аби отримати державну дотацію.

- Ця програма вже діє?

— Зараз маємо серйозну проблему - програма держпідтримки не підписана ані міністром економіки, ані міністром аграрної політики. Лобіювання цього питання – першочергове завдання асоціації. Якщо програма не підписана, то не набуває чинності. Навіть якщо буде механізм отримання компенсацій, він не запрацює. Це виклик на найближчі 2-3 місяці.

- Знайти посадковий матеріал цього року вже проблема? Наразі відбувається імпорт насіння картоплі. Звідки в основному імпортуємо? Оскільки росте попит, то є потенціал для українських виробників у вирощуванні насіннєвої картоплі?

— Санкційний список мав з'явитися 1 січня цього року, але 20 січня Міністерство економіки навіть не починало розгляд подань від громадських організацій. Нещодавно Асоціація отримала повідомлення, що Антимонопольний комітет проти заборони імпорту російської картоплі на територію України. Тому що це, мовляв, лобіювання інтересів власних виробників, а у нас ринкова економіка. Тут бачимо некоректну поведінку чиновників усіх рівнів, бо громадські організації не повинні виконувати їхні посадові обов'язки. Міністерство економіки та Антимонопольний комітет чомусь вирішили, що вони є рецензентами, а не виконавчою владою, що Асоціація має сама боронити внутрішній ринок і стимулювати розвиток економіки.

- Які саме міжнародні стандарти та акти ЄС існують і чи важко дотримуватися їх під час вирощування, зберігання та транспортування картоплі?

— Торік Україна займалася нормалізацією чотирьох карантинних євродиректив щодо картоплі. Вони стосуються попередження розвитку картопляної нематоди, раку картоплі, бурої та кільцевої гнилі. Згадаємо про те, що кожні додаткові фітосанітарні перевірки це, в першу чергу, фінансовий тягар для господарства. Крім того, українські інспектори не хочуть їздити по полях, бо вважають себе державними службовцями. Інспектор, який ходить полем, робить підкопи, складає картоплю в мішки і везе її в лабораторію – міф, а не реальність.

Україні потрібно розширити перелік лабораторій, де могли б досліджуватися карантинні організми в картоплі вітчизняного виробництва. Зараз бульбові карантинні організми у повному спектрі виявляються лабораторіями в Чернігівській і Житомирській областях. Треба підключити до досліджень Херсонщину, Львівщину, Волинь, Тернопільщину, посиливши і сертифікувавши їхню дослідну базу.

- Що зараз відбувається у картопляній галузі? Вже почали садити ранні сорти? В яких областях?

— На Херсонщині садять ранню картоплю у відкритий ґрунт, яка згодом буде спрямована і на експорт. Методика надранньої посадки неодноразово випробовувалася. Були роки, коли на Півдні картоплю садили в 20-х числах лютого. На посаджену бульбу насипається доволі високий гребінь, і цей шар землі захищає картоплину від перемерзання. Є варіант садіння картоплі в сформовані з осені гребені. Після посадки - вкривають агроволокном. Навіть якщо випаде сніг, то це не проблема. Ультраранні сорти картоплі не бояться приморозків, які можуть бути навіть на початку травня. Бувають проблеми, але вони незначні. При застосуванні стимуляторів росту і внесенні добрив ситуацію можна виправити на краще. Надранній посів – це можливість захопити вологу, яка життєво необхідна для будь-якої рослини і картоплі зокрема.

Ваш вибір 'Нічого сказати'.


Дожилися, Україна вже купує борошно у Білорусі - президент Всеукраїнської асоціації пекарів

Україна, другий найбільший в світі експортер зерна, різко збільшила імпорт пшениці. На початок березня в країну ввезено 14,5 тис тонн борошномельної пшениці з Білорусі. Обсяги, звичайно, невеликі, але якщо порівнювати з показниками аналогічного періоду 2020 року, динаміка вражає – імпорт вже зріс усемеро. Це при тому, що в минулому році урожай пшениці в Україні склав 25,1 млн тонн, а за експортом саме цієї найважливішої зернової культури ми вийшли на п'яте місце в світі – після Росії, ЄС, США та Канади. 

Але і це ще не все. Україна не лише й з початку 2021 року різко збільшила закупівлі зерна за кордоном, а й вп'ятеро збільшили імпорт борошна, з тієї ж Білорусі.

Про те, хто винен в ситуації, яка вже спровокувала масове зростання цін на продукти харчування, і як українські солдати примудряються з'їдати в 14 разів більше хліба, ніж показує Держкомстат, в бесіді з «Главкомом» розповідає президент Всеукраїнської асоціації пекарів Олександр Тараненко.

- Зростання імпорту борошномельної пшениці всемеро. Цю динаміку можна розцінювати двояко. Хтось може сказати: 14,5 тис тонн – мізер, але ж рік тому було 2,1 тис тонн. Яка небезпека цієї ситуації?

- Дійсно, справа в не в обсягах, справа в тенденції. Це тривожний дзвіночок – значить, щось не в порядку в нашій державі, яка є одним з найбільших експортерів пшениці в світі.

Відразу наголошу, що проблем з продовольчою безпекою немає ніяких. Так, в минулому році урожай пшениці був менше, ніж в 2019-му, коли було зібрано 28,3 млн т. Але її внутрішнє споживання становить близько 7,5 млн т щорічно. Решту експортуємо – згідно з щорічними меморандумами, які підписуються. Експортуємо у два з половиною разiв більше, ніж споживаємо. І все одно постійно залишаються перехідні залишки, до 1,5 млн тонн. У будь-якому випадку зерна в країні цілком достатньо.

Але зараз що вийшло? Світові ціни на пшеницю зростають: споживання зростає. У тому ж Китаї, де постійно піднімається рівень життя. Китайці стали багатшими і багато їдять. У тому числі, м'яса. А для вирощування тварин потрібно зерно. Знову ж таки, можна припустити, що в світі більше стали вживати хлібобулочних виробів через карантин – люди вдома сидять і від нудьги щось постійно жують.

А Україна, як один з найбільших імпортерів, дуже сильно зав'язана на світові ціни на пшеницю. Відповідно, зростають і закупівельні ціни на зерно всередині країни. Ось деякі компанії і вирішили купувати його в Білорусі. Чому б не притримати власну пшеницю, яка з жовтня 2020 року додала в ціні на третину, і не купити білоруську, яка помітно дешевше, і як мінімум, не гірше за якістю?

- Чому такий розкид цін?

- У Білорусі експортний потенціал зерна значно нижчий. Причини – починаючи від відсутності портів і закінчуючи проблемами в міжнародній і внутрішній політиці. Та й менталітет трохи інший. У нас, якщо бачать, що світові ціни зростають на 5%, то накинуть на всякий випадок 10%. У Білорусі такого не станеться, до того ж там жорстке регулювання. Ось тому і ціни на зерно прийнятні.

- А що в Україні відбувається з регулюванням цін на стратегічно важливу продовольчу сировину?

- У нас, на жаль, тепер в цьому відношенні дикий ринок. Негативну роль зіграла нинішня відсутність держави в цих процесах, мова про цінові тенденції на внутрішньому ринку зерна.

Чому раніше не було таких різких стрибків цін? 2003 рік – дуже показовий. Практично все зерно з України вивезли, попри несприятливі прогнози, а потім завозили втридорога з-за кордону. Тоді держава зробила висновки і на певному етапі дуже добре працювали такі структури, як Держрезерв, Аграрний фонд.

Вони діяли як? Ось починається збирання врожаю, ціни, зрозуміло, просідають – йде вал продукції. Трейдери зерно скуповують, до кінця року його вартість зростає, так як йдуть масові продажі. І на нижньому піку ціни держава скуповувала необхідну кількість зерна, а коли ціна починалася підвищуватися, держава вступає в гру і стримувала зростання на внутрішньому ринку. Відбувалася «зернова і борошняна інтервенція», яка дозволяла згладити сезонні стрибки цін.

Крім того, цей механізм сприяв виведенню бізнесу з тіні, адже борошно з державних запасів реалізовувалася підприємствам, що працюють легально, а тіньове виробництво в цій ситуації опинялось в програші.

-  Коли припинилася така практика?

- У 2015-2016 році. Сказали, що, по-перше, це не ринковий механізм. А по-друге, Держрезерв створює запаси, а їх крадуть. Мовляв, сотні тисяч тонн розікрали і тепер ми резервів робити не будемо. У сенсі – зберігати. Але вибачте, це не означає, що даний механізм є неефективним. Те, що у вас крадуть, так є контрольні органи, правоохоронні. А як вони працюють – це інше питання. 

Я ось особисто знаю керівника одного держпідприємства, у якого начебто вкрали близько 30 тис тонн пшениці. Людину «закрили», а через три дні випустили. Вгадайте, чому. Зерно було тоді по $200 з гаком за тонну, за найскромнішими підрахунками – виручка $6 млн. За таку суму можна три дні і посидіти. Головне – знати з ким правильно потім поділитися.

Ми нещодавно з Родіоном Рибчинським, директором союзу «Борошномели України», зустрілися з міністром розвитку економіки, торгівлі і сільського господарства Ігорем Петрашком. Обговорили ситуацію.

Була піднята тема забезпечення продовольчої безпеки і утримання цін на соціально значущі продукти харчування. Досягнуто порозуміння, що виробники хлібобулочних виробів в змозі забезпечити ринок якісною продукцією в повному обсязі, в той же час вони не мають можливості утримати ціни в умовах різкого зростання вартості сировини.

Що стосується створення запасів, запропонували: якщо ви боїтеся, що у вас на держпідприємствах зерно вкрадуть або з'їдять миші, давайте зберігати пшеницю на приватних підприємствах. Нехай там створюється стратегічний запас. Всім добре. Приватникам платять за зберігання i охорону. Держава купує на нижньому піку ціни, умовно, 700 тис тонн зерна (саме такий запас необхідний виробникам хлібобулочних виробів, які працюють офіційно). Ось порахуємо. Ціна за тонну зерна в серпні була до 6,6 тис грн. В кінці 2020 року – вже більше 9 тис грн. На такій різниці державі можна прекрасно окупити і зберігання, та переробку. І навіть заробити. Зараз вже ціна близько 11 тис грн за тонну.

А у нас в січні 2021 року мало того, що зросла ціна, так ще і вдвічі-тричі зменшилася кількість пропозицій. Постачальники «сіли на мішки» і стали чекати – сенс продавати борошно по 10 тис. грн, якщо завтра можна продати за 12 тис. грн? Ця ситуація знову ж створює ажіотаж і сприяє зростанню ціни.

- Але якщо завтра ціна буде 9 тис грн за тонну?

- Людині властиво сподіватися на краще. Потрібно відмітити, вичікують зараз не лише дрібні фермери, а навіть Державна продовольчо-зернова корпорація України. Діючі контракти з продажу зерна виконуються, але надлишки – ні, не продають. Чекають.

Ось, до речі, хотів відзначити: ми все говоримо про те, що Україна збільшила імпорт пшениці. Але це пів біди. Є гірше явище – ми збільшили імпорт борошна, з тієї ж Білорусі. З жовтня по грудень завозили по 700-900 приблизно тонн, а в лютому завезли 4,5 тис тонн. Зростання п'ятикратне. І ось це зовсім тривожно.

- Чому?

- Пшениця – сировина, дешева, ми її переробимо, дамо заробити вітчизняним переробникам. А в ситуації з імпортом борошна заробляють білоруські переробники. Куди ми котимося? Ми починаємо завозити готову продукцію, віддаючи додаткову вартість розбитнішим сусідам! I це навіть не макаронні вироби, це просто борошно!

- До речі, зерно, яке ми купуємо в Білорусі, твердих сортів, і борошно також з нього?

- Ні, звичайне борошномельне.

- Чому в Україні дефіцит зерна твердих сортів?

- Його дуже мало виробляється – 30 тисяч тонн, тобто менше 1% загального обсягу. З наших сортів м'якої пшениці виходять цілком прийнятні макаронні вироби. Якщо хтось каже, що у нього вироби з вітчизняних твердих сортів, він лукавить. Або імпортне щось, або додають імпортну муку. Це як в анекдоті про котлети з перепелиці в ресторані:

– Що, правда, з перепелиці?

– Так, але для поліпшення смакових якостей ми додаємо трошки яловичини, в певних пропорціях.

– Скільки?

– Приблизно один до одного. Одна перепілка і один бик.

Взагалі у нас зараз ринок хлібобулочних виробів майже наполовину в тіні. Ось за офіційними даними Держкомстату, в 2020 році було вироблено близько 50 грам хліба на людину в добу. Вдумайтеся! У блокадному Ленінграді добова норма була 250 грам на працюючого, і 125 грам – на утриманця.

Щоб було наочніше: знаєте, скільки зараз бійцеві української армії потрібно хліба на добу? 720 грам. А за офіційними даними ми споживаємо 50 грам! (Але при цьому в мінімальний споживчий кошик закладають 277 грам). Зрозуміло, що солдат – не типовий споживач, але різниця майже в 15 разів ?!! Питається – де решта в цій статистиці?

- І де, власне?

- У тіні. Зараз в Україні немає державних хлібопекарських підприємств. Є великі приватні – «Київхліб», «Кулиничі», «Хлібні інвестиції», «Хлібодар», «Хлібпром», «Формула смаку». Є середні і багато маленьких, які, як правило, працюють «в чорну». Кілька гривень в ціні хліба – це податки. І у невеликих підприємств це складова відсутня, що дозволяє їм демпінгувати. І, відповідно, відбирати ринок.

- Так компанії маленькі, конкуренції великим підприємствам, які зайшли у найбільші торгові мережі, вони не складають?

- Знаєте, одна блоха – собаці не завада. Але коли їх багато – собаку заїдають. А невеликих пекарень (коли виробництво – кілька тонн на добу, на підприємстві числиться 2-3 людини, а реально більше 30 співробітників) – їх тисячі.

- Отже, яке зараз реальне споживання хліба в Україні?

- Приблизно 200 грам на людину, що б не говорила офіційна статистика. Ось на початку 90-х років вона показувала позамежні цифри, але не забувайте, що тоді хліб дотувався і ним годували худобу і свиней. А після кризи 2008 року пекарні почали йти в тінь, і Держстат тепер показує зовсім безглузді цифри.

Так, споживання трохи падає, змінюється культура споживання. Реклама, людям вселяють, що вранці треба їсти не бутерброд, а сухі сніданки – від хліба товстіють. Але вибачте – солдат з'їдає 720 грамів хліба на день. Ви багато бачили товстих солдат? При мені якось будівельники з'їли в обід буханку на двох. Ви багато бачили товстих будівельників? А якщо сидіти цілими днями біля комп'ютера, лопати булочки і запивати кавою, звісно погладшаєш. Але точно також можна поправитися від ковбаси, мюслів і йогурту. Адже насправді питання всього лише в балансі калорій.

- Чому коли зерно дорожчає, ціни на хліб теж повзуть вгору. А от коли зерно дешевшає, ціна на хліб ніколи не реагує?

- З початку року зерно, і, відповідно, борошно, подорожчали, собівартість хліба виросла на 12%. Але підняти ціну на продукцію відразу не виходить – у нас договори з торговими мережами. А за договором ми повинні за 30 днів їх повідомити, і підняти вартість можемо не більше ніж на 5%. А відстрочка по платежах – 55 днів. Одним словом у мене витрати на борошно зросли сьогодні, я їх заклав в ціну через місяць, а гроші отримаю ще через два. Тобто касовий розрив три місяці, уявляєте?

Зрозуміло, ціни на хліб ми опускати не будемо. Тільки зараз галузь вийшла знову на якийсь прибуток. Ось багато в подорожчанні хліба звинувачують пекарів, але вони особливо на ціну не впливають. Пекар це навіть не переробник, а кухар. Зміна ціни хліба відбулася внаслідок різкого зростання сировини, і в першу чергу – борошна. Плюс дорожчають дріжджі, олія, цукор. 

А подорожчання зерна на внутрішньому ринку викликає ланцюгову реакцію. Воно провокує зростання цін на всі основні продукти харчування. М'ясо птиці, свинина і яловичина, молочна продукція... Корова не буде менше їсти і давати більше молока, її потрібно добре годувати.

До речі, зараз у нас дефіцит молока на переробку. Але ось поляки чомусь незбиране молоко до нас не завозять, продають готову продукцію. Це повертаючись до того, що ми вже дожилися, що борошно купуємо.

Інфографіка gazeta.ua

- Ще рік тому експерти ФАО, продовольчої та сільськогосподарської організації ООН попереджали, що через пандемію коронавірусу може початися дефіцит харчів через порушення логістичних зв'язків. Багато країн почали робити стратегічні запаси зерна, обмежили і навіть зупинили експорт. Це дієвий захід? Може, Україні слід діяти так само?

- Щось жорстко забороняти – теж неправильно. Після зернової кризи 2003 року держава обмежила експорт, але потім стали відбуватися не дуже хороші речі, перекоси. Багато пекарів вклалися в зерно, зробили собі запас, а у нас в 2004 році – знову хороший урожай, ціна впала, образно кажучи, нижче плінтуса. А вивозити не можна. Один мій знайомий на $4 млн «влетів». Умовно, купив зерно по тисячі гривень за тонну, думаючи, що буде півтори, а ціна впала до шестисот. Людина в результаті була змушена продати частину свого бізнесу.

Тому головне – не тотальна заборона, а розумна діяльність держави, створення стратегічного запасу зерна з метою запобігання спекулятивних процесів. Інакше ми будемо постійно мати цінові «гойдалки», ринок буде лихоманити, а платити за все це буде в підсумку кінцевий споживач.

- Уряд зараз веде переговори з виробниками, переробниками i торговими мережами про стримування цін на соціально значущі продукти. Які результати?

- Наша з Родіоном Рибчинським зустріч з міністром розвитку економіки, торгівлі і сільського господарства Ігорем Петрашком – це якраз частина згаданих переговорів. Там просто всіх по черзі запрошували, і закликали тримати ціни. Свою позицію ми висловили, а що там з рітейлом та іншим галузям – навіть не знаю. 

Ваш вибір 'Нічого сказати'.


Партнери мимоволі. Власник агрохолдингу про те, як "віджимають" його бізнес

За часів правління Віктора Януковича в Україні ходило чимало історій про те, як близькі до правлячого клану люди віджимали будь-який хоч трохи перспективний бізнес. Історія від голови наглядової ради одного з найбільших на південному сході України агрохолдингів Вадима Нестеренка – саме з цієї серії. У відвертому інтерв'ю він розповів, як йому зробили пропозицію, від якої не можна відмовитися, що він за це отримав і як все це призвело до відкритого конфлікту зараз, через десять років після нав'язаного "партнерства".
 
- Вадиме Григоровичу, розкажіть, як і коли почалася Ваша історія взаємин із "сильними світу цього"?
 
 - Період правління Януковича дійсно супроводжувався масовим "віджиманням" або переформатуванням більшості великих і помітних бізнесів. У різних регіонах України, залежно від особи тих, хто їх контролював від імені "сім'ї", ці процеси були більш свавільними або більш м'якими. Наша Дніпропетровська область була віддана одній з груп впливу, а губернатором став молодий і перспективний Олександр Вілкул. І я вам скажу, це був далеко не найгірший варіант – в область не допускалися інші донецькі угруповання. Тоді на посаді губернатора Вілкул думав про свою політичну і державну перспективу, намагався створювати видимість відсутності на території свавілля, оскільки гучні скандали могли зашкодити державній кар'єрі. Однак колишній керівник Дніпропетровської області про себе і свої інтереси не забував. Його "бізнес-модель" являла собою не силове "віджимання" чужих підприємств, а таємне входження в цей бізнес на умовах 50 на 50: "віддай мені половину – і в тебе не буде проблем". У всякому разі, з моїм підприємством вживалася саме ця схема. При цьому проханням і умовою нашої домовленості з Вілкулом десятирічної давності було дотримання конфіденційності. За ці десять років я жодного разу не порушив цих домовленостей, хоча часом це створювало певні проблеми для самого бізнесу.
 
Отже, до 2010 року я створив пристойний багатопрофільний аграрний холдинг і був його єдиним бенефіціаром. Ми обробляли близько 50 тисяч гектарів землі, виконували всі свої зобов'язання, власники паїв нам довіряли, холдинг ріс. Наступний, 2011 рік, став для холдингу в якомусь сенсі переломним. Ми розвивалися і всерйоз замислилися про розширення бізнесу за рахунок переробки. На той момент для аграріїв вважалося правильним і цікавим дійти безпосередньо до покупця, до прилавка магазину. І ось у цей момент мені надійшла пропозиція від бізнесмена Костянтина Паршина, який у пропорції 50 на 50 зі своїми партнерами, я їх називати не буду, володів Дніпромлином і хлібозаводом №10. Паршин повідомив мені про бажання партнерів вийти з бізнесу і запропонував викупити їхню частку. Ідея зацікавила: наші агропідприємства виробляли багато продовольчого зерна, і ми могли вибудувати весь виробничий ланцюжок від поля до магазину. Угода з партнерами Паршина була непростою, але вона відбулася, і ми зайшли з часткою 50% у Дніпромлин і на "десятку", причому за домовленістю з Паршиним господарськими справами підприємств займалися ми.
 
Наскільки я розумію, ця угода не залишилася непоміченою, адже Дніпромлин мав лідерське становище і в регіоні, і в цілому по Україні, та й десятий хлібозавод всерйоз націлився на лідерство на хлібному ринку.
 
Я не буду пов'язувати одне з другим, чого не знаю – того не знаю, але в тому ж 2011 році у Паршина виникли проблеми з владою і правоохоронцями, він був затриманий у Києві й опинився у СІЗО. Ніби як зброю у нього знайшли. Але ми продовжували з Костянтином працювати, він через своїх представників залишався повноцінним партнером. У тому ж, у 2011 році раптом Паршин передає мені, що він більше не може займатися цим бізнесом і хоче продати свою частку конкретному покупцеві. Потім я дізнався, що представник Паршина зустрічався з представником Вілкула, були переговори, у підсумку операція відбулася. Паршин поступився своєю часткою Вілкулу, ціну угоди я не знаю, мене не ознайомлювали. Природно, оформили долю не на самого Вілкула - він же був держслужбовцем високого рангу і не міг мати відношення до бізнесу. Тоді, за підсумками зміни партнера, я десь навіть знайшов у цьому позитивні моменти, чесно кажучи, це краще, ніж якби розгорілася війна за частку Паршина за участю "донецьких".
 
За Вілкула у нас розподіл функціоналу щодо хлібозаводу та Дніпромлина залишився таким самим, як за Паршина. Я займався виробництвом, представники Вілкула взяли на себе питання безпеки, фінанси, юридичний супровід.
 
Нагадаю, що я ніде, ніколи і за жодних обставин не озвучував наявність партнера. Формально для всіх, включаючи банківські установи, говорилося, що я є єдиним власником.
 
Ось так ми почали працювати, проблем у взаєминах ніколи не було. Але практично відразу у Вілкула виникла нова ідея. Ми зустрілися, і Олександр Юрійович заявив, що хоче увійти на таких самих умовах - 50 на 50 - в усі активи холдингу.
 
- Вам ця пропозиція здалася цікавою?
 
- Ні. Я цю пропозицію не сприйняв з позитивом. По агропідприємствах холдингу мені не потрібні були партнери, там бізнес розвивався, давав прибуток і можливість для інвестицій і розширення.
 
Вілкул навів мені тоді найвагоміший аргумент. Сказав: "Ну дивися сам, вирішувати тобі, холдинг помітний, їм уже цікавляться різні донецькі клани, можеш не втримати - прийдуть, розірвуть, віднімуть". Тоді це стало пропозицією, від якої, як то кажуть, було важко відмовитися. Ви ж пам'ятаєте, які в ці роки були проблеми у бізнесу, який не міг захищатися.
 
Ми довго з Вілкулом обговорювали і торгувалися, у підсумку оцінили всі активи, включаючи хлібозавод і Дніпромлин, в умовні 50 мільйонів доларів. Вілкул зобов'язався виплатити 25 мільйонів своєї частки. 12 з половиною віддав відразу, другу половину віддав через певний час, але вже не грошима, а різним непрофільних майном.
 
Я тоді, напевно, трохи зробив дурницю і гроші не забрав собі як прибуток від продажу активів, а запустив їх в оборотні кошти тепер уже спільного холдингу. Так, завдяки цьому бізнес істотно капіталізувався, це позначилося на якості зростання і розвитку. Але якби я міг тоді подивитися на ту угоду із сьогоднішніх позицій, я б, звичайно, частку в основних активах аграрної частини холдингу не продавав би ...
 
Далі наш тепер уже спільний бізнес набирав обертів, стійко розвивався, питань щодо розподілу прибутку не виникало. Вкладалися чималі гроші в розширення земельного банку, у купівлю ще чотирьох, а потім і п'ятого хлібозаводу в регіоні. У цих інвестиціях була необхідність, оскільки саме хлібозаводи забезпечували ту мінімальну завантаженість Дніпромлина, яка дозволяла йому досягти межі стабільної рентабельності і забезпечити технічну модернізацію. Коротше кажучи, я робив те, що люблю і вмію - розвивав холдинг, створював збалансоване і прибуткове виробництво.
 
На цій здоровій інерції розвитку ми вкотилися і з великими труднощами пережили політичну та економічну кризу 2014 року. Зауважу, що ні в тому, ні в наступних роках холдинг не допустив жодного збою у виконанні кредитних зобов'язань перед банками, перед партнерами, щодо платежів до бюджету і власникам паїв. У багатьох тоді була спокуса "кинути" банки з російським корінням, використовуючи зрозумілу політичну мотивацію. Але для мене важливіше репутація, тому ми розрахувалися за кредитами з усіма.
 
Хоча в цілому економіка бізнесу була складною і з 2014 року показники рентабельності були не найкращими. Ви ж пам'ятаєте, як утричі злетів курс, купівельний попит на внутрішньому ринку впав, закупівельні та споживчі ціни не встигали за витратною частиною. Ціни на борошно, на хліб завжди відстають з великим тимчасовим лагом від зростання цін на складові собівартості цієї продукції. Все це ми пережили, не втративши основних фінансових позицій холдингу. Але щось у цьому бізнесі вже перестало влаштовувати самого Вілкула, та й сам він почав серйозно змінюватися.
 
Олександр Юрійович, як топ-чиновник уряду Азарова, об'єктивно скажу, пережив у цих непростих 2014-2015 роках масу особистих проблем і нервових моментів, відвертого терору, пов'язаних з Майданом, втратив посаду. Плюс подальше непроходження його політсили в Раду, а отже - неучасть у великій політиці.
 
Не тільки я, але й багато хто почав помічати цю тенденцію – на момент кар'єрного зльоту Вілкул дуже суворо стежив за тим, щоб тримати слово і виконувати взяті на себе зобов'язання. У цьому, наскільки я розумію, основним стимулом для нього було питання репутації, яке важливе для будь-якого кар'єрного політика. Коли ж кар'єрний зліт перервався, в ньому почали раз у раз виявлятися інші якості, які раніше не було видно.
 
У нашому спільному бізнесі переломним став 2019 рік. Той рік, у який посівну ми вели за курсом долара майже під 30, а продавали урожай за курсом 24. Така ситуація була не тільки в нашому холдингу, це була проблема всіх аграріїв – показники врожаю хороші, а фінансові показники – погані.
 
Для тих, хто працює на землі, такі негативні роки звичайно, вкрай неприємні, але загалом звичні, буває і гірше. Для тих же, хто від землі має тільки дивіденди, така ситуація бачиться катастрофою, адже вони недоотримали прибуток, на який розраховували. Великий бізнес завжди пов'язаний з великими ризиками і великими інвестиціями, ми працюємо сьогодні в інтересах завтрашнього дня. Ну, а у мого партнера, можливо, були якісь особисті плани на прибуток, можливо, це були вибори, але завтрашнього дня він чекати не захотів. Ось тоді Вілкул і прийшов до мене і запропонував мені викупити його частку в бізнесі.
 
- Озвучені пропозиції були прийнятні для Вас?
 
- Перший варіант, який я йому запропонував, був паритетним – я виходжу з переробної частини холдингу, тобто йому залишаються Дніпромлин і хлібозаводи, де прибуток більш прогнозований, а мені – агрогосподарства з усіма їхніми ризиками і кредитами. Чому була така пропозиція? Тому, що оцінювати активи холдингу і частки в грошах було абсолютно нереальною справою. Вартість активів принципово змінилася: те, що раніше, наприклад, коштувало 10 мільйонів, після 2014 року фактично стало коштувати не більше 3-5 мільйонів. Потрібно було знайти взаємовигідний паритет, щоб розходитися без претензій один до одного. Вілкул з моєю пропозицією погодився.
 
Він призначив своїм представником на процедуру розподілу активів Максима Романенка, дуже чітко наголосивши при цьому, що Романенко озвучує позицію Вілкула і має від нього всі необхідні для цього повноваження.
 
Ми почали підготовку угоди. Робота ця довга. Але в червні 2020 року на спільній зустрічі Вілкул висловив сумнів у тому, що зможе самостійно вести борошномельний і хлібний бізнес, що ці активи важко продати, тому він наполягає на тому, щоб продати мені повністю свою частку в холдингу. Йшлося і про корпоративні права, і про цілісний майновий комплекс. Була названа і ціна – 20 мільйонів доларів, вона базувалася на результатах оцінки активів, проведеної експертами Романенка. Сума, на мій погляд, була завищеною і не відповідала нинішнім ринковим умовам і перспективам. Проте, прорахувавши всі можливості і ризики, я прийняв рішення погодитися на угоду на умовах Вілкула.
 
Природно, всі наші домовленості були неформальними. Всі чудово розуміють, що в наших умовах укласти формальну угоду на папері вкрай важко, а часом і неможливо, занадто складно оформлені права власності, частки партнерів тощо. Це, знову ж таки, реалії України – так оформлено більшість бізнесів, і більшість великих угод тримається на чесному слові учасників домовленостей. Тому наші домовленості зафіксовані не на папері, а в листуванні в месенджерах, і я зберігаю це листування, всі скани, оскільки в них містяться всі нюанси переговорів. Суть підсумкових домовленостей така: я до кінця 2020 року поетапно виплачую обумовлену суму, а Вілкул та його представники, на яких були записані частки, виходять з усіх активів холдингу.
 
У липні 2020-го мав бути реалізований перший етап угоди, вартістю в 6 мільйонів доларів. Сторона Вілкула на цьому етапі виходить з агропідприємств холдингу, переписуючи свої частки на моїх представників, а ми як гарантію угоди переписуємо на них ті підприємства, які будемо викуповувати на другому етапі. Я приготував 6 мільйонів доларів готівкою – такою була умова. Це легальні гроші з моїх банківських рахунків, вони є в моїй декларації про доходи.
 
Перший транш в еквіваленті 2,25 мільйонів доларів був переданий уповноваженому представнику Вілкула 16 липня 2020 року в Києві. Прізвище посередника поки називати не буду, але це прізвище відоме всім. Важливо наголосити на іншому: те, що гроші для передачі на місце привіз офіційний інкасатор банку, вони були передані представнику Вілкула.
 
Другий транш у розмірі 3,75 мільйонів доларів я 24 липня передав особисто Вілкулу в присутності численних свідків, там працювали відеокамери - тобто вся процедура передачі грошей чітко зафіксована. Це сталося після того, як нотаріально були підписані документи з переоформлення власників агрогосподарств. Власне кажучи, Олександр Юрійович на сьогоднішній день у розмовах зі мною не заперечує факту отримання грошей. Може, завтра щось зміниться, але живих свідків і відеофіксації вистачає для того, щоб підтвердити і довести факт передачі грошей.
 
Цього самого дня 24 липня обидві сторони угоди формалізували домовленості у нотаріуса: ми увійшли, вони вийшли з агропідприємств. Готувався наступний етап угоди на 2 і 12 мільйонів доларів. І раптом 1 вересня ми дізнаємося, що нас банально "кинули".
 
- Розкажіть про це докладніше, якщо можна.
 
- Перший факт шахрайства, про який стало відомо – це агрогосподарство Добробут. 24 липня я віддаю за нього гроші й офіційно переоформлюю за участю нотаріуса на своїх людей. Але 1 вересня з'ясовується, що існують завірені у того самого нотаріуса протилежні за змістом документи, датовані 7 липня - тобто до отримання грошей. Я стверджую, що брали вони гроші, вже задумавши обдурити, заздалегідь оформивши фіктивні документи щодо Добробуту.
 
Незабаром щодо Добробуту спливла ще одна промовиста деталь. Вирощений у господарстві урожай насіння входив в угоду, був обговорений і оплачений. Але люди Романенка, прикриваючись відвертою силовою підтримкою поліції області, про що є багато відеоматеріалів в інтернеті, зібрали і вивезли цей урожай. Тобто фактично вкрали.
 
Це сталося вже після того, як в юридичному полі був зафіксований корпоративний спір. Згідно із законом поліція повинна була передати урожай на відповідальне зберігання до вирішення спору в суді, але її представники дозволили людям Романенка вивезти і продати насіння з 3,5 тисяч гектарів. Для угоди загальною вартістю у 20 мільйонів доларів це вже зовсім якась цинічна дріб'язковість. Від кого вона виходить – від замовника або від виконавця, мені поки що сказати важко. Ці факти стали надбанням громадськості, оскільки в засновниках Добробуту є ветерани силових структур, до них на допомогу прийшла громадськість, пройшли прес-конференції ... Але ніякі вживання цих заходів не змогли зупинити передбачувану мною злочинну змову рейдерів і так званих "правоохоронців". Засновники Добробуту змушені були звернутися до Офісу президента, звідки матеріали були передані в Управління внутрішніх розслідувань МВС. На даний момент ведеться слідство у цій справі. А далі ситуація стала розвиватися дуже швидко.
 
Наступний факт шахрайства: сторона Вілкула подає позови і намагається скасувати зміну власників у вже проданих ними агрогосподарствах, за які вже отримані гроші. Мотивація демонстративно смішна і безмежна - мовляв, люди Романенка, коли оформляли передачу своїх майнових прав, підсунули нотаріусу фіктивні нотаріальні документи про згоду на операцію їхніх дружин. А тепер через суд відкликають цю згоду. Якщо перевести таку мотивацію з юридичної на зрозумілу мову, то заявники публічно зізнаються, що вони скористалися свідомо недійсним і фіктивним документом, щоб ввести нотаріуса в оману і зробити шахрайські дії. Тобто люди відкрито зізнаються і беруть на себе кримінальну статтю. На що вони сподіваються?
 
Четвертий факт. Паралельно через суд запускається процедура фіктивного банкрутства Дніпромлина і хлібозаводу №10, цілісні майнові комплекси переписуються на пов'язану з рейдерами третю особу. Нахабство виконавців і всеїдність деяких суддів мене щиро дивують - усі фірми, які беруть участь у судових процесах про фіктивне банкрутство, зареєстровані за однією і тією ж адресою, пов'язаною з Романенком.
 
- Скажіть, а ви обговорювали розвиток подій із самим Вілкулом?
 
- Так, я з ним спілкувався. Він каже, що не у справах, що все це робить Романенко. Майже дослівно це звучить таким чином: "Романенко збожеволів, діє неадекватно, я на нього вплинути не можу і нічого зробити не можу". Це як розуміти? Це ж аргументи рівня дитячого садка.
 
Виходить, що якийсь Романенко намагається кинути мене в багатомільйонній угоді, але він по суті точно так само намагається кинути і свого роботодавця Вілкула? Тоді, за логікою, якщо ми з Вілкулом обидва сумлінні учасники угоди, а виконавець не виконує її умови, то ми ж повинні спільно діяти проти, кажучи словами Вілкула, "Романенка, який зійшов з розуму"? Але ніяких спільних дій Вілкул не пропонує – відмовчується і вдає, що стоїть осторонь від нашої спільної проблеми.
 
До речі, за таким самим сценарієм Вілкул два роки тому розходився з бізнесом Касьянова. Там був багатопрофільний бізнес – агрогосподарства і комплекс з вигодовування свиней, і теж так само були розділені частки 50 на 50. Касьянова захотіли кинути, Романенко так само діяв свавільно, і так само Вілкул "стояв осторонь". Мені тоді Касьянов спересердя сказав: "Ти ж бачиш на що ці люди здатні, май на увазі – будеш наступним". Я тоді не повірив, все-таки у нас з Вілкулом в активі майже 10 років розумних і чесних партнерських взаємин. Але тепер я знаю, наскільки правий був Касьянов і як глибоко помилявся я.
 
- Ваші подальші дії?
 
- Сьогодні час закликів до совісті і відповідальності минув. Тепер мова вже йде про з'ясування наших фінансових відносин зі стороною Вілкула в суді. Кримінальну справу за фактом шахрайства відкрито на рівні Головного слідчого управління МВС. Завданий мені збиток цілком конкретний, він легко підраховується і перекладається в цифри. По-перше, мова йде про 6 мільйонів доларів готівкою, передача яких представнику Вілкула і самому Вілкулу зафіксована і задокументована. По-друге, це ринкова вартість майна і корпоративних прав п'яти хлібозаводів, ТОВ Дніпромлин і супутніх підприємств холдингу, яка теж зафіксована документально. По-третє, це вартість активів тих агрогосподарств, операцію з продажу частки в яких люди Романенка тепер оформляють через суд як недійсну і незначну.
 
Я відчуваю себе цілком упевнено, мені є чим підтвердити свої позовні вимоги. І звички відступати перед свавіллям у мене немає.
 
Ваш вибір 'Подобається'.


Держава нехтує продовольчою безпекою: незабаром доведеться завозити зерно та борошно

Про це пише на своїй сторінці у  Фейсбук Ігор Уманський, колишній міністр фінансів.

«Боротьба із пандемією» витіснила майже все з порядку денного у деяких головах. 
Ціни на житній хліб, батон тощо з початку року зростали приблизно у двічі швидше за інфляцію. І найближчим часом це зростання може лише прискоритися. 
Причини? Посуха, неврожай і не тільки в Україні. Цього та наступного року попит на «прості» продукти харчування (хліб, макарони, молоко тощо) стрімко збільшується. Ми матимемо зовсім інші структури та баланси в усіх сегментах. 

До відома, річне споживання лише пшениці складе близько 9 млн.т, залишки на сьогодні за різними оцінками ще лишаються близько 10 млн.т. Покищо (!) дефіциту на ринку немає. Але тенденція на найближчі місяці зрозуміла вже! Сподівання на інтервенції держави марні - у Держрезерві «миші подохли». При цьому, експорт зерна продовжується, ціни як на зерно, так і на цукор, масло, енергоносії, логістику також зростають. Держава перестала контролювати хоча б щось - закономірний результат «реформ».  

Що далі? Пекарі ще два місяці тому попереджали Уряд, що ситуація загрозлива. Втрачаємо час! А далі доведеться вже завозити зерно та, що ймовірніше, борошно. Борошно, яке зараз в інших країнах виробляють з українського зерна. Не потрібно повторювати «історію з масками», коли вивезли задешево, а потім довелося завозити у рази дорожче", - підкреслив Ігор Уманський. 

Що можна зробити вже зараз? 
1.Негайно зупинити експорт зерна та провести інвентаризацію усіх залишків зернових у розрізі регіонів та номенклатури. 
2. Скласти нарешті ключові баланси на продовольчу групу - у розрізі як виробнцва, так і споживання. 
3. Забезпечити державний контроль за цінами на основні складові виробництва зокрема хлібо-булочні та макаронні вироби.
4. Визначити як один із ключових постулатів державної економічної політики - експорт із України будь-якої сировини без бодай мінімальної переробки у найближчі роки стане неможливий. 
5. Визначити кінцеві терміни та етапність запровадження цього рішення за кожною групою товарів - бізнес має отримати час на перелаштування та створити в Україні потужності із переробки та виробництва із цієї сировини товарів кінцевого споживання. 

"Якщо зараз цього не зробити та знехтувати продовольчою безпекою (в умовах «замороження» соціальних стандартів, пандемічної та економічної криз), то майже гарантовано за декілька місяців отримаємо «голодні бунти» щонайменше!", - резюмував Ігор Уманський.



Як захистити свою землю від нечесних «ділків» - поради Мін’юсту

Таку думку висловила заступниця міністра юстиції з питань державної реєстрації Ольга Оніщук в інтерв’ю Укрінформу, відповідаючи на запитання щодо порад громадянам, як захистити свою землю від нечесних “ділків”.

“Раджу всім власникам землі потурбуватися про належне оформлення документів, що посвідчують право власності, присвоєння кадастрового номеру ділянці і внесення відповідних відомостей до ДРП. Якщо речове право зафіксовано лише на паперових носіях, наприклад, на руках є державний акт на землю старого зразка і коректні відомості про земельні володіння досі не відображені у ДЗК, варто спершу подбати про присвоєння ділянці кадастрового номеру, а потім — про офіціалізацію статусу власника землі у ДРП”, - зазначила Оніщук.

Водночас вона уточнила, що “так звані державні акти на землю старого зразка є дійсними, тобто держава їх визнає”.

“Проте сьогодні головною умовою для проведення будь-яких юридичних операцій із землею є присвоєння їй кадастрового номеру, а запорукою захисту майна від шахрайських оборудок — оцифрування відповідних відомостей: внесення їх до ДРП”, - зауважила Оніщук.

Вона наголосила, що це “базові правила майнової гігієни, яких обов’язково потрібно дотримуватися”.

“Якщо говорити про скасування в Україні з 1 липня 2021 року заборони на відчуження земель сільськогосподарського призначення, які перебувають у приватній власності, то ми сподіваємося, що це стане потужним імпульсом для розвитку української аграрної галузі й залучення інвестицій, але аж ніяк не активізації «реєстраційного» рейдерства. Ще є над чим працювати. Скажімо, потрібно забезпечити повне перенесення із Державного реєстру земель у Державний земельний кадастр (ДЗК) відомостей про земельні ділянки, що перебувають у приватній власності або у користуванні фізичних та юридичних осіб”, - розповіла заступниця міністра.

За її словами, задля спрощення процедур оформлення правочинів щодо земельних ділянок потрібно надати нотаріусам можливість самостійного формувати витяг із Державного земельного кадастру, а також — запровадити обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів оренди земельної ділянки, як додаткової гарантії законності договору і дієвого запобіжника від шахрайських дій.