Чому Алжир досі залежить від імпорту пшениці: виклики та перспективи самозабезпечення
Алжир утримує одну з провідних позицій серед країн-імпортерів пшениці у світі на душу населення, що свідчить про його значну залежність від зовнішніх постачань для забезпечення внутрішніх продовольчих потреб. Попри наявність великих земельних ресурсів і неодноразові ініціативи уряду з відродження агросектору, досягти самозабезпечення пшеницею країна поки не спромоглася.
Про це розповідає AgroReview
Причини високої залежності від імпорту
Попит на пшеницю в Алжирі стабільно зростає: хліб, кускус і макаронні вироби є основними продуктами у повсякденному раціоні населення. Зараз у країні проживає понад 45 мільйонів людей, і цей показник продовжує збільшуватися, що, у свою чергу, підсилює споживання пшениці, особливо у міських районах. Однак власне виробництво залишається обмеженим: врожайність культури нижча за світові стандарти через проблеми із застарілими системами зрошення, кліматичними ризиками, недостатньою якістю насіннєвого матеріалу та відсутністю широкої механізації. Окрім цього, потенціал орних земель на Високих плато та південних територіях поки що не розкритий через відсутність розвиненої індустріальної агровиробничої інфраструктури. Це утримує внутрішню пропозицію значно нижчою за рівень попиту.
Аграрна політика й стратегічне бачення
Останніми роками уряд Алжиру запровадив нову стратегію, спрямовану на залучення інвестицій у сучасні агротехнології, розширення посівних площ та активізацію приватного сектору, зокрема за участю іноземних бізнес-партнерів. Особливу увагу приділяють перспективним регіонам, таким як Ель-Уед, Тімімун і Адрар, де можна впроваджувати централізовані зрошувальні системи та вирощувати зернові цілорічно. Пілотні програми тут показали покращення врожайності за рахунок сучасного насіння та ефективнішого зрошення, однак масштабування таких ініціатив стримується проблемами із логістикою, нестачею трудових ресурсів, високими операційними витратами та нерозвиненою транспортною інфраструктурою у віддалених районах.
Самозабезпечення пшеницею залишається стратегічною метою, яка регулярно фігурує в національних політичних документах, але розрив між задекларованими цілями й реальними досягненнями досі суттєвий. За останні роки Алжир імпортував понад 7 млн тонн пшениці навіть у періоди сприятливих врожаїв, зберігаючи статус одного з найбільших імпортерів на душу населення. Країна залишається вразливою до кліматичних ризиків, особливо посух у північному поясі. Без суттєвих інвестицій у водні ресурси, зокрема опріснення й сучасне зрошення, країна й надалі буде змушена робити ставку на імпорт.
Амбіція Алжиру щодо самозабезпечення пшеницею базується на прагненні до продовольчої безпеки, економічної незалежності та національної гідності. Проте ця мета може залишитися лише політичним гаслом у разі відсутності стійкого прогресу у підвищенні врожайності, ефективності виробництва й розвитку інфраструктури. Запроваджена аграрна стратегія окреслює напрямки розвитку, але для досягнення видимих результатів країні потрібні багаторічні зусилля, послідовна політика та значні інвестиції. Поки самозабезпечення пшеницею залишається довгостроковою перспективою, яка потребує реалістичного підходу та комплексної модернізації аграрної сфери.